Чого не розуміє глобальний Захід в російсько-українській війні

Категорія «своє» є найбільше дезорієнтуючою для розуміння глобальним Заходом суті російсько-української битви. Найбільшою помилкою буде вважати, що під «своїм» Росія розуміє виключно українську територію. Під «своїм» колективним Путіним розуміється передусім народ, який проживає в Україні. І йдеться не про родинне відчуття старшого російського брата до молодшої української сестри (у російській інтерпретації), чи московського сина до київської матері (в українському тлумаченні). Йдеться про сторони, які стали своїми, тому що ніби присягнули один одному на вічну вірність. Україна, в очах росіян, - невірна дружина, яка зрадила.

Історія «вірності»

Історія «вірності» орієнтовно бере свій початок з 1654 року – коли у Переяславі відбулася рада козацької (української) верхівки, на якій генеральна старшина на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким, а також полковники та сотники висловились за перехід України під юрисдикцію московського царя. Переяславська рада завершилась спільною присягою її учасників. Цю подію сучасні російські політичні еліти трактують як присягу українського (тоді руського) народу бути вірними і йти разом з росіянами (тоді московитами) до кінця життя. На противагу, Україна вважає, що союз середини XVII століття між Руссю (Україною) та Московією (Росією) не був присягою (шлюбом) та обов’язком до спільного життя до смерті, а банальним військовим союзом.

Переяславська рада 1654 року в сучасному вимірі

Переяславська рада насправді була чимось більшим, ніж просто військовим союзом. Можна говорити про військово-політичний союз між Руссю (Україною) та Московією (Росією). Головною причиною цього союзу був примат релігійної ідентичності над національною. Католицька Польща та православна Русь були несумісними для проживання в одній унії. Натомість православна Московія розглядалася як прийнятний суб’єкт для спільного проживання і створення спільного культурного простору. Не останню роль, звичайно, відіграло інерційне сприйняття Москви як колишньої колонії Києва. Колонії, яка, однак, зазнала суттєвої трансформації за часів монгольської «юрисдикції». Важливо розуміти, що українці, на відміну від болгар, ніколи не вважали росіян визволителями. Українці самостійно відбилися від поляків, вважаючи, що цим спричинили розвал Речі посполитої і далі, протягом століть, перебуваючи у військово-політичному союзі з Росією, провели десятки війн проти тієї ж Росії. Тому військово-політичний союз був, але в рамках цього союзу українці воювали з російськими союзниками.

Головні проблеми союзу двох народів

У світі було укладено чимало військово-політичних союзів, створено конфедерацій та уній, але дуже важко відшукати прикладів формування між союзниками якихось ірраціонально-інтимних стосунків. Хіба про щось подібне можна говорити у відносинах між турками та вірменами кінця ХІХ початку ХХ століття, що, власне, і стало причиною трагедії вірменського народу. Отже, причина інтерпретації сучасними росіянами Переяславської ради як шлюбу, тобто зобов’язання до спільного життя «в хворобах до смерті» заслуговує на особливу увагу. Це унікальне трактування військово-політичного союзу Москвою походить з бажання прив’язати назавжди – щоб довести свою первинність. Така поведінка обумовлена неусвідомленим відчуттям глибокої вторинності, можна навіть сказати ущербності. Політична вторинність Московії середини ХVII століття доповнилася духовно-етичною вторинністю, яка почала формуватися приблизно з ХVIIІ століття. Представники Київської церкви Феофан Прокопович та Стефан Яворський, попри анексію Київської Митрополії Московським Патріархатом у 1685 році, стали головними провідниками європейської трансформації Московського Царства. Україна була, є і продовжує бути головним джерелом емпатії та основою етики для неєвропейського російського народу. Сьогоднішня війна – це несвідома реакція Росії на візуалізацію аморальності. Чим довше Росія знаходиться без джерела емпатії та етики, тим яскравіше проступає її аморальна сутність. Усвідомлення російськими елітами декласування Росії як країни уповноваженої Заходом для окультурення «диких» українців ще більше дратує росіян. На Заході значна частина еліт донині вважає, що росіяни виконують місію для представників аграрних народів.

Головна загадка для Заходу

Для Заходу залишається неосяжною природа союзу двох народів, які насправді не мали класичних колоніальних взаємин і в рамках союзу постійно між собою воювали. Для того, щоб зрозуміти цей феномен, потрібно осягнути метафізичні аспекти Західної цивілізації та політичні правила тих часів. Практично до початку ХІХ століття Західна цивілізація розглядала владу священною, а політичних лідерів - намісниками Бога на землі. Легітимність політичної влади у християнстві після падіння Константинополя переважно забезпечувалася Ватиканом. Народи Європи приймали політичного лідера як намісника Бога і вірили. Українці не вірили намісникам Бога на землі, скептично ставилися до вертикальних ідей та універсальних ментальних химер, тяжіли до горизонтальних зв’язків. Цей феномен в Україні отримав наукову назву десакралізація еліт, а у народі він описаний прислів’ям: де два українці, там три гетьмани. Сучасною мовою українців можна назвати постмодерністським народом. Постмодерн в Україну ніколи не приходив, постмодерн на сучасних територіях був завжди. Тому спроби отримати легітимність від Папи Римського і коронуватися чи здобути владу шляхом самопроголошення себе царем були безсенсовими і головне – небезпечними. Військова демократія та інститут гетьманства були органічними інструментами структурування суспільства та вибудови соціальної ієрархії. Але гетьман був несакральною та нелегітимною політичною фігурою в очах цивілізованого світу, такий собі польовий командир. Іншої ідеї здолати протиріччя між тодішніми європейськими порядками та метафізичними потребами українців, як зблизитися з Московією і позичити у них для управління чужого і водночас свого російського царя, у ХVІІ столітті не народилося. Це зближення на рівні еліт й пояснює глибоку інтегрованість етнічних українців у вищі ешелони політичної влади Росії ХVІІІ-ХІХ ст. та СРСР, і саме цим пояснюється наявність в Україні елітних галузей промисловості, як то атомна енергетика чи ракетобудування та участь українців в космічних програмах.

Причини розриву

Росіяни не здатні до співіснування з чужими культурами, окрім як до брутального поглинання та викорінення цих культур. Хтось скаже, що у цьому можна звинуватити будь-яку імперську націю, але! По-перше, така політика практикувалася в минулому, до того ж не в усіх імперіях, по-друге, ви не знайдете жодного іншого народу (окрім російського) який би з неприхованим презирством і зневагою ставився до культур, які не входять до орбіти російських імперських інтересів. Російське презирство поширюється навіть на імперські культури, починаючи з китайської і закінчуючи британською. Ненависть до інакшого, особливо, якщо це інакше вище і краще – візитівка росіянина. Курс з відкритого винищення українського в Російській імперії змінився на приховану ліквідацію українського в СРСР. Технічний прогрес та сучасні технології (радіо, телебачення) суттєво прискорили процеси русифікації. Однак, головною причиною розриву стали глибокі цивілізаційні розбіжності. Російська цивілізація тримається на трьох китах: криміналізована воля, ментальна химера та примат колективного над індивідуальним. Криміналізація волі – це заборона на вольовий акт, витоками якого є сумління. Це не означає, що росіяни не мають волі, просто ця воля кримінальна, оскільки походить не з сумління. Матеріальним субстратом кримінальної волі є біохімія – гормони, нейрони, синапси, медіатори тощо. Тому на Росії винагороджується підтримка війни (вбивства, грабунок) і карається тюремними термінами сумління, яке вимагає миру. В російській культурі демократія – це не делегування повноважень, а делегування сумління альфа-самцю – особі, яка здатна діяти поза межами етики та сумління. Це не означає, що альфа-самець чинить виключно аморально, це означає, що тільки він може діяти морально, і тільки він може давати установку на етику. Саме тому російська еліта може бути як моральною, так і аморальною, а російські простолюдини, у переважній більшості, є глибоко аморальними істотами. Ментальна химера – вертикальна ідея, створена елітою як об’єкт віри. Світле комуністичне майбутнє, царство небесне, «рускій мір», скрєпи, велич, особлива місія, російська душа – все це ментальні химери, за якими рухається безвольна душа російського раба. Ментальна химера – джерело етики російської цивілізації. Саме тому в російській мові мораль має російський унікальний еквівалент «нравственность», тобто «нрав» - правило встановлене норовом альфа-самця. І саме тому українське «сумління» (від вагатися, сумніватися) має принципово інше навантаження російському «совесть» (знання, відомості). В українців джерелом етики є сумління. Делегування сумління індивідом народжує потребу колективного «всевидящого ока» (общественное порицание), яке спостерігає і обов’язково карає. Саме тому українське «громада» - це діаметрально протилежне російському «община». І саме тому російський солдат, поза межами колективного «всевидящого ока», ґвалтує і вбиває, оскільки, опинившись сам на сам зі спокусою, він не користується сумлінням - його сумління делеговане начальству. І якщо колективна думка схвалює зґвалтування, то індивід легко ґвалтує. Природа людини, у російському баченні, є глибоко аморальна. У людини не просто більше зла, ніж добра, людина, в російському світогляді, складається виключно зі зла. Природу людини не просто необхідно підправити, її необхідно зламати. Саме тому в російській етиці нема місця такій базовій природній потребі людини, як відчуття власності. І саме тому на Росії ніколи не було, нема і не буде права власності. Радянські колгоспи – це не просто експропріація вирощеного врожаю (що можна порівняти з вилученням дитини у матері для потреб держави), це - злам людини через відчуження засобів виробництва та землі, що можна порівняти з видаленням дітородного органу матері, і вирощенням дитини для реалізації потрібних ідей.

Замість висновків

Україна не є жертвою російсько-української війни. Україна є рівноправною стороною війні. Для когось стороною добра, а для когось стороною зла. Росія є потворним дитям Києва. Українці, до певної міри, відчувають відповідальність за творіння, яке від початку було потворою. Війна для українців була неминучою. Тому ми ніяк не реагували на попередження світу про можливий напад і дуже спокійно взялися воювати, примусивши воювати президента Зеленського, який тяжів до перемовин з ворогом. Правда у тому, що українці – це народ, який не просто не боявся, а був готовий воювати саме з росіянами. Для інших народів воювати з Росією - безумство. Саме тому інші народи давали нам три дні. Застосування ядерної зброї нікого в Україні не зупинить. Ми або виправимо цю помилку, або загинемо. Ми не воюємо за територіальну цілісність і за право жити. За життя і територію б’ються навіть тварини. Ми не воюємо за безпеку Заходу, і тим більше не воюємо ні за чиї свободи, яких на Заході більше, ніж потрібно. Ми не б’ємося за можливість бути вільними. Ми б’ємося за більше і важливіше – за можливість бути вольовими. Вольова людина робить і говорить тільки те, що потрібно, те, що вимагає її серце. Вільна людина робить і говорить те, що хоче тіло або пропонує розум. Тому що джерелом етики вольової людини є сумління, а джерелом етики вільної людини є ментальна химера. Все це не означає, що українцям не потрібні люди, територія, свобода, міжнародне право тощо. Це все лише означає, що так треба, а не ми цього хочемо. Все це не означає, що українцям не потрібні люди, територія, свобода, міжнародне право тощо. Просто ці категорії виборюються. А виборюється те, що потрібно, а не те, що хочеться. «Хочу» і « треба» - не одне і теж.